Переможець конкурсу читців творів Б.Оліника "Я тут родився восени..." у старшій віковій групі в номінації «Власний вірш про Б.Олійника» Дашко Карина, учениця 11 класу
Зірки падають у небо. Краплі дощу відлітають у космос. На відкритих долонях проростають проліски.
Новосанжарська земля, безмежні степи та яблуневі сади. Поміж безкрайніх сосен, струнких яворів виріс майбутній відомий український поет Борис Олійник. Ще з раннього дитинства, через краплини роси, лагідне проміння вранішнього сонечка, він вбирав у себе любов до рідної землі, до людей, до простого народу, що згодом і проявилося в його творчості.
Дитинство та юність поета припали на роки безжальної війни, але це не перекреслило йому шлях до пізнання істини солов’їного співу в гаю.
Борису Олійнику
Маленький хлопчик
Бігав по траві.
Ступнями босими
Вбирав росу.
Всміхався сонцю
Й вранішній зорі,
І цілував в долоні
Ту красу.
Любов до слова,
Чистої калини,
У серці ніс
Із раннього дитинства.
Маленька та усміхнена
Дитина,
Яка збирає
Сонячне намисто.
Це наш поет –
Ясні перлини в думах.
Освячені без
Пам’яті рядки.
Осяяна небесная
Задума,
Яка розіб’є
Світові клітки.
У серці ніс
Квіткову Україну.
Пшениці колоски,
Небесне сяйво.
Нехай живе
Його любов віднині,
І зацвітуть в руках
Душевні айви.
Карина Дашко
Карина Дашко - учасниця обласного конкурсу віршів " Аграрії єднають Україну"
Праця хлібороба
Жито дозріває у долонях,
Синє небо, жовтії поля,
Ллється піт по посивілих скронях.
Це моя, твоя – наша земля!
Дужі руки трудяться до ночі,
Ще ж окрайок хліба у кишені.
Поміж гаю співанки дівочі,
А в руках пшениці стигла жменя.
На столі – пахучий коровай.
Із собою – невеличка торба.
Зерна правди у дорозі ти згадай,
Знімуть грати руки хлібороба.
Просто жив ти, сіяв і творив,
Твої ноги сто доріг сходили,
Зерна істини плекав ти і любив,
А від життя повипинались жили.
Твоя доля – подвиг трударя,
Що здолає труднощі й нещастя.
Над нами зійде вранішня зоря,
І в Україну прийде мир і щастя!
Дашко Карина, 11 клас
Карина Дашко та Яна Койло - учасниці III Всеукраїнського конкурсу есе "Я - європеєць!
Я – європеєць
Вона мчала між зеленими деревами, яскравими барвами квітів, що усміхались їй. Вона бігла, маленька дівчинка в простій білій сукні. Вона всіх і нічия. Вітер грав із її волоссям, танцював із нею. Із ким же ще було танцювати цій маленькій дівчинці? Усе було так ясно, а потім туман розігнав пташок, які полетіли разом із наївним вітром. Туман взявся витанцьовувати й намагався залучити у свій вихор дівчинку… А вона нерухомо стояла, дивлячись у сторону, куди пішов і покинув її наївний, але такий рідний вітер…
Я – українка. Моя мати – Україна. Та, яка мала чесного друга. Та сама дівчина, яка завжди тримається до останнього. Та, яку зраджують і кидають напризволяще. Та, яка повинна оборонятися від свого вірного брата. Століттями нехтували нею та запирали за грати.
…Душа її чиста, як і сумні блакитні очі з густими віями. Біла-біла шкіра, худенькі зап'ястя. Тонкі губи, стиснуті у вузьку лінію. Чорне, як смола, волосся ніжно опускалося на плечі. У неї була одна єдина квітка. Троянда кольору крові. Щороку вона приносила щось тепле. Квітка ніколи не колола шипами дівчину. Вони розуміли й довіряли, любили одна одну. Вона не дасть троянді засохнути. Вона вірила в це понад усе. Ніхто ніколи не бачив, як вона плакала. Дівчина не вміла плакати, лити даремно сльози, завжди дивилася прямо. Глибокі, дивовижні, сині, як океан, очі ховали в собі всі почуття. Це й була вона - дівчина в білій сукні…
У світі існує добро і зло. Принаймні, так говорять люди. Саме ми звикли так ділити наші вчинки: хороші й погані. Перед тим, як заснути, підсумовуємо, скільки нагрішили за день, а потім молимося. Колись, давно, ми були одним цілим. Та нині багато чого змінилося.
…Одного вечора вона вперше побачила, як падає зірка. Здається, так це називають люди? Туман прошепотів їй, що треба загадати бажання. «Ніхто не пообіцяв мені, що воно збудеться», - відповіла дівчина. І тоді туман дав свою обіцянку. Вона підняла голову, закрила очі й щось прошепотіла.
Холодним ранком вона побачила лелеку біля яблуні. Коли вона підійшла, птах із болем подивився в її блакитні очі. У нього зламане крило. Дівчина забрала його до себе й віддавала йому все своє тепло. Але час дуже швидкоплинний, і настала мить, коли лелека повністю відновив сили. Він часто дивився в небо, але не наважувався піти від своєї рятівниці.
А одного ранку вона з сумом подивилася на лелеку й відпустила його. Залишилося мало сил, усе своє тепло вона віддала птаху. Але дівчина прекрасно розуміла, що настане день, і він її залишить.
Минали місяці, а сил все не було. Куди й поділося бажання танцювати. Лише іноді вона співала щось сумне й вдихала аромат сонця. Любила небо, любила хмари, що нагадували їй весь світ: так легко уявити собі щось красиве. Проходили роки, і вона йшла з ними під руку. Усе те ж довге волосся, тонкі губи, блакитні очі, що стомлено вдивлялися в обрій, за який лягало спати сонце. З'явилися перші зморшки в куточках очей, і руки стали тонші. Та її душа залишалася все тією ж. Тільки іноді нудьгувала за вітром, який покинув її ще в дитинстві…
Наші діди, тоді ще молоді хлопці, брали в руки автомат замість шкільних підручників і вистояли у страшній війні. Помирали діти, жінки, чоловіки. Ми точно можемо сказати – вони захищали рідний край ціною свого життя. Дозвольте запитати, за що ж у нас іде війна у ХХІ столітті? Чому рідні народи воюють між собою? Яка ціна цієї крові?
…Притиснувши руки до щік, дівчина злякано дивилася на свою троянду. Квітка була не така, як раніше: засохли пелюстки від нестачі води й тепла. Адже все своє тепло вона віддала лелеці зі зламаним крилом. Та треба було думати, що на дві частини «розірватися» вона не зможе. Дівчина хотіла взяти троянду в руки, але перший і останній раз укололася. На пальцях залишилися маленькі краплі крові. Шипи ніколи не кололи дівчину. Блакитні очі наповнилися відчаєм, і тоді вона вперше заплакала.
Минуло не так багато часу, а дівчина змінилася до невпізнання. Перестала дивитися в небо, говорити або звертати увагу на туман. Здавалося, уже ніщо не зможе її порадувати. Але якось, літнім вечором, вона побачила під своєю яблунею лелеку, усе того ж, але зміцнілого й дорослішого. Він не боявся. Дівчина підійшла до нього і вперше за багато років посміхнулася.
Пройшли роки… сиве волосся, худі руки в зморшках, утомлені очі. Вона часто згадувала свою красиву троянду й урятованого лелеку. Прогнала геть туман, довго залишалася в повній самоті. Іноді милувалася заходом сонця. Хмари її більше не радували, вони не нагадували їй нічого хорошого, а тільки змушували сумувати…
Матері плачуть на могилах синів. Ці сльози – крик серця. Чи дорого коштує людське життя? Воно – безцінне! Чому ми не можемо взятися за руки, удихнути свіжого повітря й почати нове життя? Гіркий присмак страху з кров’ю змішався. Ми – один народ. Ми – європейці. Тримаймо один одного, щоб не загинути поодинці.
Дзенькне в болоті остання пожовкла перлина.
Грішною бути найлегше, святою в вогні.
Люба, не плач, в тебе є ще дитина,
Їй подаруєш ще сотню багряних літ.
Чуєш, всім тілом земля прокидається й стогне.
В тебе ще буде час їм її не віддати.
Люба, не плач, голос чуєш? То - Бога…
Мамо, не дай їм у тебе мене забрати.
…Одного разу вона почула тихий шелест за спиною. І щось рідне вдарило їй у саме серце й змусило заридати, як ніколи. Це був вітер, той самий вітер, що й у дитинстві. Він підхопив сиве волосся, і вона захотіла танцювати. Вона б і справді затанцювала, але вже не було ні сил, ні міцного здоров'я. І ось через усі перепони вона знову з вітром. Подивилася в небо й прошепотіла: «Спасибі»…
Колись вона загадала бажання, тоді, коли побачила падаючу зірку. І тепер вона сміливо могла сказати, що туман виконав свою обіцянку.
Дашко Карина, 11 клас
Я – європеєць
Я – українка. І я пишаюся тим, що народилася й живу в країні, що є географічним центром та духовним серцем Європи.
Проте, чи можу я так само впевнено й сміливо назвати себе європейкою? Адже термін «європеєць», особливо в останні роки, набув більш вагомого значення, аніж елементарна можливість мешкати в тій чи іншій частині цього континенту. Європеєць – це не констатація факту, це демонстрація культури, віри, історії, високого рівня освіти, чемності, моральності.
Із давніх-давен слов’янські народи підтримували теплі стосунки з країнами Західної Європи, Скандинавії. Так, безперечно, були й воєнні конфлікти, і революції, і «залізна завіса»… Усі вони, як-не-як, мали лише один спільний характер: завоювання нових земель, утвердження нових кордонів, поневолення народів, примноження багатств. На мою думку, усе це було безглуздим та не вартим того, щоб за це помирали сотні, тисячі, мільйони людей. Адже ми, європейці, єдиний народ, і не варто воювати між собою. Будь-яка війна – це жорстокість, жах, приниження. Ми це добре знаємо. Та чи усвідомлюємо? Адже люди не вчаться на своїх помилках. Перша світова війна не стала моторошним прикладом для Другої Світової, що почалася лише через 20 років. І навіть сьогодні, у нашому високорозвиненому ХХІ столітті, коли здавалося б, усі вже достатньо зазнали горя, несподівано спалахнув такий конфлікт…
На Сході України вже другий рік вирують воєнні дії. Усе сталося так раптово, що ми не встигли помітити, як жителів наших міст і сіл почали забирати на передову без гарантії на повернення. У голові не вкладається: Росія та Україна – дві країни зі спільним минулим, мовою, культурою, не можуть жити в мирі й злагоді між собою. Це ганьба. У мене серце крається від думки, що українці опинилися в такій скруті.
Лише кілька років тому ми мрійливо вдивлялися в майбутнє нашої держави й бачили її гордою, незалежною, процвітаючою європейською країною, а нас, її громадян, високоосвіченими європейцями, гідними цього почесного звання. Так що ж сталося? Де ми припустилися помилки?
Наші земляки не втрачають мужності, відваги, сміливості та патріотичного духу, адже є гідними нащадками славетних предків козаків. Звідусіль лунають заклики: «Слава Україні! Героям слава!»
Я переконана, що мій народ багато вистраждав і вже не буде терпіти чийогось гноблення. Мій народ довів і стверджує, що Україна – велика держава, достойна бути в складі Європейського Союзу.
Тарас Шевченко говорив: «Встане правда, встане воля…» І ми побудуємо справедливе високоосвічене суспільство. Я переконана, що Україна матиме емблему ЄС. А її жителі зможуть, нарешті, гордо й упевнено сказати собі й іншим: «Ми європейці, ми живемо в Україні!».
Койло Яна, 11 клас